Калиновий кетяг

Кожного дня до мого вікна заглядає калиновий кетяг, він ніби кличе на двір вдихнути всю свіжість ранку. І коли я, загорнувшись у теплу ковдру, сідаю поруч із калиною, по моїй щоці котяться сльози, кожну клітинку мого тіла наповнює щастя, яскрава різноманітність емоцій вирує у моїй душі.

Чи вважаю я калину живою? Так. Вона є невід’ємною частиною мого життя. Чи то були радісні хвилини, чи то сумні… не важливо. Чи спілкуюсь я із нею? Ні. Нам не потрібні слова, вони лише відволікають від найважливішого. Ви навіть не уявляєте про що може розповісти лише один дотик до теплої, але твердої як кришталь кори дерева…

Минають дні, і ось вже доріжка із майже безкольорового листя поєднає мій дім і простору вулицю, як два далеких світи. І коли тихий шелест зів’ялого килима заміниться похлюпуванням після дощу, і коли, стоячи біля вікна, ти помітиш, як до тебе заглядає напівпомерле калинове гілля стане боляче, бо зрозумієш, що найцінніші хвилини нашого життя не безкінечні, ти не змусиш день пролинати повільніше, і ніщо не триватиме вічно.


Валентина Крестовнікова