Проходиш повз сільських вулиць і бачиш, як старенькі бабусі сидять на лавці біля хатинки та усміхнено поглядають на мене. Молоді дівчата та хлопці збирають урожай груші, а їхні матері сапають той не ненависний бур’ян, який так і хоче зірвати сили. Все добре, молодь зухвало працює. Чоловіки поливають помідори, бо всі хочуть їсти їх взимку, нічого не скажеш. Але тут враз вимикається світло радощів. Куди подівались всі? Де вони?
Я відкриваю очі і бачу перед собою, вірніше нічого не бачу. На мить мій мозок відмовився сприймати побачене. Невже село зникло, чи це був тільки міраж. Ні, це були мої мрії… Я крокую вулицею і бачу занедбані хатинки, дерева зникли, напевно, в період добрячої зими хтось потребував тепла та затишку. Але ж навіщо вирубувати їх, адже всім не жарко?!
Моє село перетворилось на станцію небуття. Думки переповнюють мозок, вони плутаються, я нічого не розумію. Куди все зникло? Чому я не бачу того щасливого села, яке так безтурботно жило, працювало. Пройшовши повз розваленого будинку, я сіла на суху-суху землю, яка здавалася мені рясною травою. Мої руки набирали пісок, який просочувався крізь пальці, вітер заніс мені його прямо в очі. Так, це не моє село.
Проходять роки… Місто розвивається швидкими темпами, ми не встигаємо кліпнути очима, як вже звівся новий будинок із забаганками багатіїв. Виникає питання: чому індустріалізація відбувається саме в місті? Невже село це тільки мозолисті потріскані руки, недоспані ночі та важливість виконання тієї чи іншої роботи? Ми що не люди? Чи нам не потрібні хоча б найпримітивніші умови для існування.
Селян постійно принижують, де б вони не були. Взяти хоча б торговельний центр. Пройти спокійно повз міських краль ми не можемо. Їхні погляди залишають по собі неприємний осад, навіть після покупки звичайнісіньких ниток. Але якщо розібратися , то кожен з нас із села, просто потрапивши в місто, дехто хоче показати себе більш вищого сорту, чим інші. Всі ми в душі селяни, потрібно боротись за нього, поки воно зовсім не вмерло. Але хто буде це робити? Наша влада використовує нас як тільки може. Колгоспні землі продаються під нерухомість.Хоча ця земля повинна приносити урожай, а їхні 20-ти поверхові будиночки приносять урожай мільйонерам. Наше село занепадає, деградує…Але всі купують товари із землі і чомусь зовсім не задумуються, що це скоро закінчиться. Що ми будемо пити « хімію» під етикеткою «Яблуневий сік. Без ГМО», якщо вже не п’ємо. До чого ми йдемо.
Як писав Яновський « Камо грядеши». Ми деградуємо, без діла наш мозок перетворюється у смітник. Село – це найелементарніший організм країни, який ми повинні піддержувати, фінансувати та цінити, бо це структура нашого існування. Бережімо наше село!
Анастасiя Плохая
Комментариев нет:
Отправить комментарий